Її твори

Книга рекреацій, друга рекреація (1585). Марія зветься тут «Благодать» і розмовляє з «Юстою».

[...] жадаючи побачити хоч щось із того, що, як ми розуміли, Бог чинив із нею, ми часом дивилися на неї крізь щілину дверей її келії, де вона зачинялася, і бачили її в захопленні; і я на власні очі кілька разів бачила її такою, а виходила вона з того, дуже вміло це приховуючи, бо ж ти знаєш, сестро, якою стриманою вона завжди була і з якою обережністю приховувала великі речі, які Господь їй сповіщав. [...] У той час покликав мене Господь до монашого життя, коли я бачила нашу Матір і її подруг та спілкувалася з ними; вони своїм дивовижним життям і обходженням зворушували навіть каміння. А те, що спонукало мене піти за ними, були лагідність і велика розсудливість нашої доброї Матері. І я справді вірю, що якби ті, чиє служіння — приводити душі до Бога, користувалися тим умінням і вправністю, якими користувалася та свята, вони привели б набагато більше душ, ніж приводять; бо оскільки наша природа схильна шукати втіхи й утікати від труду, змальовувати чесноту й те, що є служінням Богові, суворим і важким — означає лякати слабких, які ще не скуштували, яке солодке страждання за Христа.

Книга рекреацій, друга рекреація.

Коли настав той найщасливіший для мене день, у який Господь вивів мене з Єгипту і я прийшла до монашого життя, на двадцять другому році, у день славного святого Григорія Назіанзіна, якого від того дня маю за свого батька і прибіжище, а було це року тисяча п’ятсот сімдесятого, дев’ятого травня, не зможу сказати, найдорожча сестро, якої радості Господь дав мені від тієї миті; і аж до сьогодні навіть у першому пориві не спадало мені на думку розкаюватися чи бути невдоволеною; навпаки, радість у душі була така велика, що часто я не могла приховати сміху.

Поради, які одна пріорка дає іншій (1590–1592). Заголовки розділів цього трактату належать упорядникові.

Керувати душею — це керувати світом, бо так називають людину: «малий світ». [...] Чи буде доброю настоятелькою та, що нічого не прощає? Певно, що ні. Чи буде доброю настоятелькою та, що нічого не карає? Певно, що ні. Чи буде доброю настоятелькою та, що завжди милосердна? Ні. Чи буде доброю настоятелькою та, що завжди сувора? Ні. [...] О, яке ж це мистецтво й наука — керувати крайнощами, і настоятель мусить бути м’яким і суворим, мстивим і схильним прощати, щедрим і скупим, лагідним і гнівним, терплячим і нетерплячим, простодушним і хитрим, поспішним і повільним. І здається, що коли чогось із цього бракує, годинник розлаштовується. [...] І так буде, якщо немає розсудливості, бо вона узгоджує всі ці частини й робить так, щоб кожна служила свого часу й застосовувалася відповідно до потреби; а без розсудливості все сказане, хоч би воно й було, не лише не приносить користі, а й шкодитиме, бо слугуватиме тільки тому, щоб мати багато зброї, якою можна ранити, вкладеної в руки безумця. Бо він вдаватиметься до суворості, коли годиться м’якість, і прощатиме, коли треба покарати, і ранитиме, коли треба зцілити.

Написаний 1593 року з ув’язнення до її сестер і доньок, «які були засмучені, бачачи її такою».

Не знаю, найдорожчі мої сестри й доньки, чи, піддавшись пристрасті й ніжності жінки, мені супроводжувати ваші сльози, чи, йдучи за світлом серця, скаржитися на ваш смуток; бо не личить, за законом тісної дружби, яка нас єднає, щоб ви плакали через те, з чого я сміюся, і щоб скаржилися на того, хто робить мені добродійства. [...] Але знову питаю вас, найдорожчі: Чому ви тривожитеся? Хіба ви не знаєте слави й багатства скорботи, чи здається вам чимось новим і незвичним, що діти Адамові зазнають страждань?

[...] І повертаючись до мого блага, прошу вас, любі доньки, нехай вам не буде прикро бачити мене тут зачиненою, і не журіться, що всі двері людських засобів до моєї свободи зачинені, [...] бо Той, хто може цьому зарадити, не відсутній. Він це бачить і допускає, а може, навіть радіє, бачачи мене, бо бачить наше терпіння; з Ним ви можете говорити; Йому ви можете мене представити, і через Нього можете мені допомогти. [...] Вони [святі в’язні] серед жорстоких ворогів, я серед милосердних сестер; вони в ганебних в’язницях, я в куточку неба, де мене з такою ніжністю відвідує ангел, якого мені дали за охоронця. [...]

А на випадок, якщо вона прийде раніше, ніж я вийду з цієї в’язниці, хочу, щоб знали мої улюблені доньки й дорогі сестри, що я вмираю вдоволена, кажучи те, що сказав мій славний отець святий Григорій Назіанзін: Тоді побачу себе помщеною, коли спасуться ті, що мене переслідують. Нехай так буде. Амінь. [...] Моліться, найдорожчі, за цю вашу сестру й служницю, Марію. Laus Deo.

Китиця мирри (1595), коментар до вірша Пісні пісень 1, 12.

Китиця мирри — мій Улюблений для мене; покладу Його між моїми грудьми. Що це, свята наречена? Китицею гіркої мирри називаєш ти Улюбленого? [...] Зважай, що Наречений не такої вдачі, як Адам, щоб тобі йти з Ним їсти солодке яблуко, але це Христос Ісус, що платить за ту солодкість гіркотою й мукою хреста; і якщо маєш подати Йому руку нареченої, цвях з’єднає її з Його рукою. Він — кровний Наречений. [...] Його прикраси — глузування; Його почесті — ганьба; Його дарунки — удари бича; Його музика — богохульства; Його їжа — жовч; Його корона — терня. [...]

О мій добрий Господи! Не дивно, що Ти для нас мирра, бо ми були для Тебе жовчю, і, скуштувавши її, Ти захотів відібрати в дочок Єви смак яблука, яке з’їла наша мати. О яка щаслива й блаженна наречена, для якої Ти — мирра, покладена між грудьми; і хто зуміє сказати, скільки насолоди й солодкості є в тому, що має ім’я гіркого!

«Просить у своїх очей сліз» (Толедо, 1562).

«Вже вся — Улюбленого» (Малагон, 1571).

«Не журюся». Великдень 1593 року, у монастирській в’язниці Лісабона (Португалія).